А друзі до мене частіше приходять у сни:
Сашко і Максим, і Дімон, і усміхнений Толік,
Хіба я забуду колись про страхіття війни?
Про бій наш останній в росі іловайського поля?...
За вікнами ж осінь…а клени без вижовклих грив,
І лікар статечний щоранку буває в палаті.
Він рідко всміхається, якось мені говорив:
- Тримайся, герою, тобі – все життя воювати.
У плетиві крапельниць ледь усміхнуся-таки
(як добре, що мамця далеко й не відає тому).
Слабке в неї серце, а в мене… немає руки.
Та мамці ж важливо, що я – повернуся додому.
А болі фантомні, і поряд скрегоче сусід.
Сестричка в халаті – маленьке здивоване чудо…
Кому я потрібен? Безрукий,худий інвалід,
Хіба що матусі, що вірить, надіється й любить…
А лікар говорить, що я не забуду війни,
Сашка і Максима, Дімона й веселого Толю…
Як важко до мене приходять на сповідь у сни
Мої побратими, загиблі в кривавому полі.
© Михайло Плосковітов
Мала щастя своє, проміняла його на біду.
Голубими дощами сто раз над тобою заплачу.
Гіацинтовим сонцем сто раз над тобою зійду.
Ми з тобою такі безборонні одне перед одним.
Ця любов була схожа на таїнство перших причасть.
Кожен ранок був ніччю.
Кожна ніч була передоднем.
Кожен день був жагучим чуттям передщасть.
А тепер... Що тепер? Моє серце навіки стерпне.
На пожежах печалі я пам'ять свою обпалю.
Якби ти знав, як солодко, нестерпно,
і як спочатку я тебе люблю!
Автор: Ліна Костенко
Якби ти знав, як пишуться віршІ...
Зі спогадів, що пелюсткАми квітів
непрохано торкаються душі
і сипляться на стіл рядками літер.
Якби ти знав, як плаче ніч-вдова,
під чорний шовк ховаючи тужливо
ті спогади, що мов дурман-трава,
всю душу, розростаючись, обвили.
Якби собі ти тільки уявив:
віршІ, немов уламки мого світу,
падуть дощем написаних рядків
і їх я вже не в силах зупинити.
Вони течуть по жилах,по руках
і невмолимо в серце накрапають,
яке за мить розходиться по швах,
живою залишаючи лиш пам"ять.
Крізь біль ночей як пишуться віршІ...
коли в житті людей втрачають люди,
як криком вириваються з душі....
Якби ти міг хоча б на мить відчути.
Та ти не зможеш...
Тужить по землі
вдовиця-ніч, вона одна лиш знає,
як безкінечно жаль, що не в тобі,
а в цих віршАх я душу воскресаю.
Що кожен вірш - то втеча від журби...
Якби ти знав...Якби ти знав...Якби...
2013...
(с) Надя Ковалюк
Пробач мені, сину...
Лампадка палає , мов крапля страшної війни.
В долонях у матері фото, бідою пробите.
Ох сину, мій сину, тепер ти приходиш у сни.
Скажи, мій герою, а як тепер матері жити…
Ще вчора ж малим був: ганяв на подвір’ї худий,
Тобі до синця прикладала холодний червінець.
Я так берегла тебе, рідний, від зла і біди,
Від грішного слова і навіть від збитих колінець.
Озвися до мене… озвися. Чому ж ти мовчиш?
Ти виріс, мій сину. Дитинство уже відбулося.
Давно порудів на подвір’ї зелений спориш,
і куля холодна твоє обпалила волосся.
Ти мав би ще жити: пишалися б донька й сини.
Від кулі загинув за мене, і за Україну.
А я так хотіла сховати тебе від війни.
Та не вберегла… не сховала. Пробач мені, сину.
© Михайло Плосковітов
Лист солдату
Привіт солдате! Ти мене не знаєш,
Я просто дівчина, живу собі як всі,
В моєму місті тихо, не стріляють
Але війна торкнулася душі,
Чому пишу Тобі? Бо серце просить,
Бо я так звикла, у віршах думки,
В моїй країні сльози, біль і розпач
І так нестримно пишуться листи,
Ти зараз там, на Сході, захищаєш
Свою країну на передовій,
Там дуже страшно, постріли лунають,
Та ти ідеш вперед, вперед у бій,
Ти борешся за волю України,
За незалежність, за її життя
І за майбутнє кожної людини,
А серед тих людей також і я,
Ти тільки повернись, благаю, чуєш,
Ти не лети високо в небеса
Бо тут, на цій землі Тебе чекають
Батьки, дружина, діти… вся сім’я,
І вся країна молиться за Тебе,
Щоб швидше повернувся Ти живим
І я також щодня молюся небу,
Аби в моїй країні настав мир…
Я сподіваюсь, ці рядки почуєш,
А може, прочитаєш у листі,
Я дякую Тобі, що захищаєш
Мою країну, дякую Тобі…
Автор: Марія Скочиліс
Скажи, дідусь, що діється у нас?
Ти – янгол, і тобі з небес видніше:
Тут знов настав страшний воєнний час,
На Україні вже немає тиші.
На Сході – пекло, гинуть хлопчаки,
Вони, дідусь, ще зовсім молоденькі,
А дехто – без ноги чи без руки.
Сліз водоспади виплакали неньки.
Ти про війну колись розповідав,
А ми , дітьми, то слухали мов казку.
І кожен з нас собі не уявляв,
Що можемо потрапити в цю пастку,
Що може повернутися війна,
І змусити нащадків вже страждати.
Скажи,дідусь, чия у тім вина?
Ми завинили й час прийшов розплати?
Ти там у Бога миру попроси
Для нас своїх дітей, своїх онуків,
Ти ближче там, а в наших голосів
Немає сили, загубились звуки.
Ти там у Бога правди попитай,
Щоб все таємне стало очевидним…
Бо знаю, що тобі й привітний Рай
Без неба України не потрібний.
Автор: Людмила Лєгостаєва
