У жовтні осінь по-особливому смілива. Вона шокує перехожих своїм відвертим убранням від кутюр: то літню мережану сукню одягне з теплими чоботами, то босоніжки під пальто з хутром, а то зовсім без взуття стрибатиме по калюжах. "Кохаєш мене, люби й мою парасольку!" - знущалася осінь над поривистим вітром. А той просто вирвав стару парасолю й затулив нею сонце.
Заплакала осінь... Густий серпанок косметики поплив по її обличчю, ніжні пастельні тіні посипалися до ніг, відкривши вечору темні синці під очима. Ниточками легкого павутиння лягали на її обличчя перші зморшки, сором"язливо ніяковіли в куточках очей і губ. А червона помада останніми маками зацвіла на сукні. Як роздягнене безлистяне дерево, змокла осінь ховалася у двориках. Дивилася на закохані пари, що цілувалися в під"їздах, на хлопчаків-хуліганів, що вчилися вперше палити.
Осінь була смілива, допоки трималася за парасольку, а тепер їй вогко й холодно. Вітер її не любить, він гуляє на волі, розсипає листя, старанно зметене в купи.
Осінь довго на зупинці чекала свій червоний лондонський автобус, але той так і не приїхав, а на жовте таксі в неї не було грошей.
Зранку люди на зупинці так і не помітили, як у куточку тихо спить осінь у літній сукні від кутюр...
